Бібліотека

Дорогі здобувачі освіти! 

На сторінці шкільного бібліотекаря ви зможете знайти для себе корисну інформацію, а також відпочити, виконуючи цікаві завдання вікторин. Запрошую вас у віртуальну подорож до шкільної бібліотеки!

Юрій Андрухович – знакова фігура для сучасного українського мистецтва. 13 березня він святкував свій день народження, йому Андруховичу виповнилося 58 років.

Біографія Юрія Андруховича

Юрій Андрухович народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ) 13 березня 1960 року. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О.М. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-франківського часопису "Перевал" (1991—1995).

Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), яку критика зустріла загалом прихильно. Того ж таки року Андрухович разом із Небораком та Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск – балаган – буфонада"), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт "внутрішнього таємного ордена" до "прикладної квазіфілософії життя".

Юрій Андрухович/фото The Ukrainians

З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань "Зліва, де серце" – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна "захалявна книжечка", що поставала під час чергувань у вартівні.

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він – автор п'ятого українського перекладу шексперівського "Гамлета" а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Р. М. Рільке, Ф. Ролер, Ф. фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Б. Пастернак, О. Мандельштам, А. Кім).

Його твори західні критики порівнюють з роботами Умберто Еко, а в нас відносять до неоцинізму. Мало хто наважується екранізувати культового автора – це буцімто "ризиковано". Хоча спроби були. Зокрема, в основі фільму "Кисневий голод" (режисер Андрій Дончик) лежать оповідання "Зліва, де серце" та "Королівські лови" Андруховича.

Другий і останній на сьогодні повнометражний фільм за мотивами творів Андруховича було випущено у 1994 році під назвою "Амур і демон". Стрічка розповідала про хитрого колекціонера, що в післявоєнні роки збирав колекцію з конфіскованих КДБ-шниками цінних речей.

Юрій Андрухович/фото The Ukrainians

У 2010 році проза Юрія Андруховича ще раз з’явилася на великому екрані. Тоді була представлена збірка короткометражок "Мудаки. Арабески". Сюди увійшов один із епізодів першого роману письменника "Рекреації" за назвою "Рано вранці" (режисер Володимир Тихий).

Цитати Андруховича не втрачають актуальності. Нагадаємо про одну із найвідоміших: "Кращі часи самі собою не настають – їх слід викликати і накликати, причому не тільки інакомисленням, але й інакомовленням. Іноді – інакокричанням".

Юрій Андрухович/фото The Ukrainians

Вірші Юрія Андруховича

Вірші зі збірки "Листи в Україну"

***

Вулиця Єреванська

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо на ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми –
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.

Юрй Андрухович/фото Ekaterina Pereverzeva

***

З циклу "Нотатки фенолога"

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла – цим вікнам, підземного тління – траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

***

Зміна декорацій

У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря –
і виходиш, і ходиш по першій платформі.

А на ній – протяги, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.

У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.

У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.

У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі – від вуха до вуха.

У приміщенні неба відкрита тюрма.
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
У приміщенні духа відкрита розруха.

Юрій Андрухович на відкритті вуличної бібліотеки в Харкові, 2017

Вірші Андруховича про кохання та любов

Вірш Казкар

Я мiг би гнати тепле стадо –
мене б життя кудись несло,
або пiзнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
I так лiчив би добрi днини,
а дзиҐарi з високих веж
мене хвалили б щогодини:
Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!
А я – не той, бо родом з райдуг
i я махнув на похвали –
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в менi бринить як свято
земних iсторiй вiчний рух:
про серце, вiрне i завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне i прегарне,
про сонний сад i жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хлiба,
коли у небi вiщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне i в лiтах,
а я повiм коханiй так:
ти – достеменна як сльоза
найтонша лагiдна лоза
ти – океан для корабля
розкiшна маревна земля
ти – i колиска i труна
найчарiвливiша струна
в тобi живе моя луна
моя небесна борозна
я – просто пiсенька твоя
моє свiтило золоте
холодний i бездарний я
коли без тебе все не те
i свiт як плiд у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.

Як захистити себе від коронавірусу: рекомендації департаменту охорони здоров`я та медичних послуг

 Коронавірус (COVID-2019) – це новий вірус, який викликає у людей розвиток респіраторних захворювань і може передаватись від людини до людини. Природним резервуаром інфекції є тварини (кажани, кобри тощо).

       Коронавірус має симптоми, характерні для гострої респіраторної інфекції: утруднене дихання, кашель, гарячка, які можуть проявитись через 2-14 днів після зараження (інкубаційний період може бути й більш тривалим).

       Зберігайте спокій, відповідально ставтесь до свого здоров’я та здоров’я оточуючих.

              Зменшити ризики захворіти можна наступним чином:
• уникайте тісного контакту з людьми, що хворіють;
• уникайте скупчення людей, особливо в закритих приміщеннях;
• часто та ретельно мийте руки теплою водою з милом (тривалість процедури – 20-40 с.), обробляйте їх спиртовмісним антисептиком для рук – розчин із вмістом спирту 60-80% або з 2% хлоргексидину. Антисептик повинен покривати всю поверхню шкіри рук (тривалість процедури – 30 с.);
• не торкайтесь брудними руками очей, носа, рота;
• якщо ви захворіли – негайно зверніться до лікаря;
• використовуйте захисну маску.

              Як запобігти поширенню інфекції:

• залишайтесь вдома, якщо у вас є симптоми гострої респіраторної інфекції;
• обмежте контакти з іншими людьми;
• під час кашлю та чхання прикривайте рот і ніс одноразовою серветкою (після цього серветку слід викинути та вимити руки з милом);
• регулярно провітрюйте приміщення;
• дезінфікуйте поверхні, яких торкалась інфікована людина.

       Пам’ятайте, панікувати не варто, адже, інфікуванню можна запобігти, дотримуючись правил особистої гігієни.

Дитяча вікторина «В гостях у казки»

«Казка — свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячого мислення й мови», — писав Василь Сухомлинський. У кожній казці, навіть у найменшій та дуже простій, живе народна мудрість і суспільна мораль. А ви любите читати казки?

Завдяки казкам ми пізнаємо світ не лише розумом, але й серцем, вчимося любити світ навколо себе, бути добрими та справедливими. Казка таїть у собі одвічні людські цінності, тому так важливо вчитися читати між рядків.

Відгадай, якщо зможеш!

Запитання-тести.

1. Хто з’їв Колобка?

·         Білосніжка.

·         Баба – Яга.

·         Лисичка.

2. Ким насправді був маркіз Карабас?

·         Людожером.

·         Сином мірошника.

·         Котом.

3. Якою стравою частувала Журавля Лисиця з казки «Лисичка та Журавель»?

·         Борщем.

·         Кашею.

·         Медовою пахлавою.

4. На якому дереві Івасик-Телесик ховався від Зміївни?

·         На сосні.

·         На яворі.

·         На дубі.

5. Що замість ягнятка поклали старенькі в мішок лисичці з казки «Лисичка з качалочкою»?

·         Качечку.

·         Курочку.

·         Собаку.

6. Як вовчисько втратив свій хвіст?

·         Хвіст відмерз під час риболовлі в ополонці.

·         Відрубали селяни.

·         Відгризли собаки.

7. Яке яєчко знесла курочка діду й бабі?

·         Простеньке.

·         Золотеньке.

·         Червоненьке.

8. Як звали мишенят із казки «Колосок»?

·         Чіп і Дейл.

·         Чук і Гек.

·         Круть і Верть.

9. По що пішла мама-коза із казочки «Семеро козенят»?

·         По капусту.

·         По молоко.

·         По морозиво.

10. Що робила дівчина, коли дід з бабою спалили її гніздечко?

·         Пряла кужіль.

·         Втекла в ліс.

·         Лаялася.

11. Хто останнім прийшов на допомогу в казці «Ріпка»?

·         Кішка.

·         Мишка.

·         Внучка.

12. Куди побігла Оленка з казки «Гуси-лебеді»?

·         В ліс по гриби.

·         На вулицю гуляти.

·         З дівчатами по ягоди.

З якої це казки?

А зараз пропоную відгадати, з яких казок взяті наступні цитати.

1. А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти.

2. Сховалися за клунею і раптом бачать — виходить з їхньої хати дівчина з коромислом: така красуня, така красуня! Тільки що кривенька.

3. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться.

4. Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

5. Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь.

6. Котики й оддали їй грудочку сиру, щоб вона розділила. Лисичка переломила грудочку сиру надвоє, а далі й каже: «Ні, цей шматочок — більший, треба порівняти!» — та й над’їла один шматочок.

7. Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так, що мало в ньому зосталося. Вертається додому. Ведмідь прокинувся та й питає:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та Серединкою.

А ведмідь:

— Оце ж таки, які в твоїх хрещеників ім’я чудні!

8. Прибігає зайчик назад та й хвалиться:

— Ховайтеся, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!

9. Ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав’яз зубами, ніяк і не вирве.

10. — Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?

— Де то вже миритися — битися!

Слова-підказки

Відгадай казку за опорними словами.

1. Стріла, брати, жаба, невістки.

2. Верба яра, зернятко, бичок, церква, князенко.

3. Сани, Лисичка, риба, дід, вовк.

4. Гарбуз, бал, мачуха, черевичок.

5. Поліно, черепаха, ключ, золоті монети.

Відгадай казкового героя

1. Маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна. І хатка в нього зелена, і в тій хатці усе зелене: і стіни, і лавки. І жінка в нього зелена, і діти, сказано — все-все... А за наймичок у нього мавки — такі зелені, як рута!..

2. Він — повненький, самовпевнений чоловічок, що має незвичайну здібність літати. Варто йому покрутити ґудзика на животі, як на спині відразу заводиться хитромудрий моторчик.

3. Понад усе на світі вона полюбляє теревенити. Де що почує, зразу всім розтріпає язиком, ще й своє щось придумає.

4. Жила колись в одному селі маленька дівчинка, та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше. Добра бабуся пошила для внучки червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати…

5. Вона була ніжна і прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, ніби глибоке море…Дивною дитиною була вона — така тиха, задумлива… Сестри її захоплювалися різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а вона, крім своїх пломінких червоних квітів, схожих на сонце, поставила в своєму куточку лише одну прекрасну мармурову статую. Це був чудовий хлопчик з білого чистого мармуру, що опинився на дні моря з якогось загиблого корабля.

Від кого телеграма?

Увага-увага! Казкові герої не змогли залишити своїх казкових справ, аби особисто завітати на вікторину, тому надіслали термінові повідомлення. Та от біда: поштар Печкін переплутав конверти. Ваше завдання — здогадатися, від кого ці телеграми.

1. «Вибачте, не змогла приїхати, отруїлася яблуком і заснула…»

2. «Дуже засмучена, мишка випадково розбила моє яєчко, прийти не зможу».

3. «Моє гусенятко десь забарилось, на жаль, прилетіти не зможу».

4. «Цьогорічний врожай аж надто великий, ніяк не витягнемо ріпку з землі, прибути не зможемо».

5. «Катаюся на спині вовка. Його побили, тому будемо не скоро…»

6. «Маю термінову справу — закопати золоті монети та виростити грошове дерево. Ви вже якось без мене».

7. «Чекаю дощу, буду разом з другом, але не знаю, коли».

Відповіді

Відгадай, якщо зможеш!

1. Лисичка.

2. Сином мірошника.

3. Кашею.

4. На яворі.

5. Собаку.

6. Відрубали селяни.

7. Золотеньке.

8. Круть і Верть.

9. По молоко.

10. Пряла кужіль.

11. Мишка.

12. На вулицю гуляти.

З якої це казки?

1. Котик і Півник.

2. Кривенька качечка.

3. Півник і двоє мишенят.

4. Коза-Дереза.

5. Рукавичка.

6. Лисичка-суддя.

7. Лисичка-кума.

8. Пан Коцький.

9. Солом’яний бичок.

10. Котигорошко.

Слова-підказки

1. Царівна-жаба.

2. Золотий черевичок.

3. Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат.

4. Попелюшка.

5. Буратіно.

Відгадай казкового героя

1. Лісовий цар Ох.

2. Карлсон.

3. Язиката Хвеська.

4. Червоною Шапочкою.

5. Русалонька.

Від кого телеграма?

1. Білосніжка.

2. Курочка Ряба.

3. Івасик-Телесик.

4. Дід та баба з казки «Ріпка».

5. Лисичка із казки «Лисичка-сестричка та Вовк-панібрат».

6. Буратіно.

7. Вовченя з мультфільму «Капітошка».

125 років від дня народження Максима Тадейовича Рильського

Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцистРильський Тадеуш-Томаш-Збіґнєв Розеславович, був сином поміщика Розеслава-Карла-Теодора-Яна Теодоровича Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Прапрадід Ромуальд був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати руського краю», це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив хлопця, а також решту засуджених на смерть поляків та євреїв). Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). 1902року помер його батько, і родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) у приватній гімназії в Києві.

Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Науменка Рильський у 1915–1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але через бурхливі події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.

Після ув’язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. Одначе це не заважало радянським органам «профілактично» його шпетити. Зокрема, початком жовтня 1947 “Радянська Україна ” друкує статтю «Про націоналістичні помилки М.Рильського», Рильський винуватиться у «буржуазному об’єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології.»

У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944–1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР. 

Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.

Збірки поезій

«На білих островах» (1910)

«Під осінніми зорями» (1918)

«Синя далечінь» (1922)

«Поеми» (1925)

«Крізь бурю і сніг» (1925)

«Тринадцята весна» (1926)

«Гомін і відгомін» (1929)

«Де сходяться дороги» (1929)

«Знак терезів» (1932)

«Київ» (1935)

«Літо» (1936)

«Україна» (1938)

«Збір винограду» (1940)

«За рідну землю» (1941)

«Слово про рідну матір» (1942)

 «Світла зброя» (1942)

«Жага» (1943)

«Неопалима купина» (1944)

«Мандрівка в молодість» (1944)

«Чаша дружби» (1946)

«Вірність» (1947)

«Під зорями Кремля» (1953)

«На оновленій землі» (1956)

«Троянди й виноград» (1957)

«Голосіївська осінь» (1959)

«Зграя веселиків» (1960)

«В затінку жайворонка» (1961)

«Поезії» (І-ІІІ, 1946)

«Поезії» (І-ІІІ, 1949)

«Твори» (І-ІІІ, 1956)

 «Твори» (I-Х, 1960–1962

ПОЕТЕСА ЕПОХИ: до 90-річчя Ліни Костенко

«Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…»

У березні відзначає свій день народження найвизначніша сучасна українська поетеса Ліна Костенко. 19 березня Ліні Василівні виповнюється 90 років.

Постать Ліни Костенко не потребує представлення. Варто лише зазначити, що вона — почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів, лауреат премії імені О.Теліги, премії імені Ф.Петрарки, премій Фундації Антоновичів та ін. Її твори перекладено багатьма європейськими мовами.

У сучасній світовій традиції Ліна Костенко входить до переліку найвідоміших жінок сучасної України. Її творчість – невід’ємна частина історії України, культури, персоналітету. 

Є люди, які ще за життя стають легендами. Навколо них творяться міфи, чутки, перекази, за якими так важко відрізнити правду від вигадки. Вони ж мовчать, оберігаючи свій особистий світ від стороннього ока і впускаючи туди лише близьких і перевірених.

Такою є Ліна Василівна Костенко – поет, публіцист, громадський діяч. А в першу чергу – жінка, яка одного разу написала: «Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться, - у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці», - і лишилася на все життя вірною цим словам.

Легендою стали її виступи на захист дисидентів, її ляпаси «діячам» культури, а нині – літературне  і публічне «затворництво» і вперте небажання спілкуватися з пресою. Вона ж просто втомилася від того, що сама колись назвала «великим мискоборством». Зрештою, право бути не такою як усі вона заслужила.

«Я знаю грамоту свободи - її приписують мені»

Був судний день. І вітер судний був.

І, заповідь забувши, всі судили...

…Висока жінка, горда, наче бунт,

Несла йому крізь зал троянди білі.

Ці рядки належать молодій поетці Тетяні Шамрай. На жаль, вона надто рано пішла з життя, тому сьогодні важко з’ясувати, чи це просто поетична алегорія, чи вони мають пряму дотичність до біографії Ліни Костенко. А саме – до того пам’ятного епізоду у Львівському суді у квітні 1966 року, коли розглядалася справа братів Горинів. Тоді з Києва на закрите засідання приїхала ціла делегація української інтелігенції, серед якої були Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Микола Холодний, Ліна Костенко.

Звичайно, їхня присутність на процесі мало вплинула на вирок, однак моральне значення було величезне. Як для засуджених, так і для учасників акції. Ось як писав у своїх спогадах про цей перший відкритий демарш В’ячеслав Чорновіл: «Ліна Костенко й Любов Забашта задумали... записати (вирок – авт.). «Громадськість» буквально насильно відібрала в них ці записи. А ще Ліна Костенко після вироку кинула засудженим квіти. Квіти, звичайно, були негайно заарештовані, саму Ліну Костенко в сусідньому приміщенні «с пристрастием» допитали, але урочиста церемонія завершення закритого суду над «особливо небезпечними державними злочинцями», була геть зіпсована».

Тоді Ліна Костенко разом з Іваном Драчем ініціювала звернення від львівських письменників, що гуртувалися навколо журналу «Жовтень», про взяття на поруки Богдана Гориня як наймолодшого із заарештованих. Після цього до неї завітав ввічливий молодик із «компетентних органів» і запросив до КГБ на розмову. «Це запрошення чи наказ?» – поцікавилася Костенко. «Що ви, звичайно ж, запрошення», – відповів той. «Тоді дозвольте ним не скористатися», – парирувала письменниця і зачинила перед його носом двері.

А коли в Спілці письменників у травні 1966 року пройшла традиційна церемонія таврування «національних відщепенців», Ліна Костенко відкрито виступила в підтримку Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва, Михайла та Богдана Горинів, чим викликала шквал овацій з боку молоді і остаточне табу на власну творчість. Після її відкритого листа в газету «Літературна Україна» (який, звісно, надрукований не був) на захист Чорновола в 1968 році її ім’я не згадується і в пресі. Шістнадцять років поетка працюватиме «в стіл», проявляючи твердість і безкомпромісність, оте незрозуміле багатьом «серце горде і трудне», яке пізніше проявиться в «Марусі Чурай». 

Вольтова дуга протистояння

Здавалося б, звідки в неї цей бунтарський дух? І навіщо це їй, дівчинці з інтелігентної вчительської родини зі Ржищева, яка ще в дитинстві потрапила до столиці? Закінчила  собі школу на Куренівці, відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», редагованому Андрієм Малишком, потім – Київський педагогічний інститут. І це при тому, що у Ліни Костенко було тавро дочки «ворога народу» (батька поетеси, Василя Костенка, блискучого педагога і поліглота, який знав 12 мов, у 1936-му засудили на 10 років концтаборів), яка була «під гітлерівською окупацією».

А далі – взагалі за щастя – навчання в Московському літературному інституті імені Горького,  знайомство з непересічними творчими особистостями, серед яких і кумир тогочасної молоді Михайло Свєтлов, зустріч із Єжи-Яном Пахльовським, далі – одна за одною три збірочки. Чого іще треба – кохай, пиши, радій життю!

З іншими, може, так і було б, тільки не з нею. Ліна Костенко належала до покоління дітей війни. Вона мало розповідає про своє дитинство, і лише у поезіях проскакують рядки про «балетну школу» замінованого поля та «дитинство, вбите на війні». А у війни – свої закони. Там, як ніде, видно,  хто чого вартий, там дуже тонко відчувається фальш і народжується неприйняття зрадництва і неправди. Схоже, ця печать війни лишилася на душі й долі Ліни Костенко на все життя.

А ще – на початку 60-х була активна участь у роботі Клубу творчої молоді, навколо якого гуртувалися Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, Василь Симоненко та багато інших молодих митців. Уже перші акції КТМ – постановки вистав за творами напівзаборонених Миколи Куліша та Бертольда Брехта, вечори молодої поезії, вечори пам’яті Леся Курбаса та Василя Симоненка, поетичні акції біля пам’ятника Шевченкові – все це одразу потрапило «на олівець» до «компетентних органів».

8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Скаба відкрито дав сигнал до погрому молодих: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів Вінграновського, Драча, Костенко». Нова поетична книжка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка мала побачити світ 1963 року, була розсипана, така ж доля спіткала через десять років збірку «Княжа гора» – авторка не погодилася поміняти там і слова. На всі закиди вона відповіла «Коректною одою ворогам»:

... хвала вам! Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

Якщо мене ви й зігнете в дугу,

То ця дуга, напевно, буде вольтова.

«Мені державна біжутерія не потрібна»

У 70-ті роки Ліна Костенко потрапила до «чорного списку», складеного особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його відходу в 1977 році виходить в світ збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а через два роки – спеціальною постановою Президії СПУ – історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.

Роман одразу ж став подією, восьмитисячний наклад розійшовся за кілька днів, так само, як і повторне стотисячне перевидання в серії «Романи і повісті» (видавництво «Дніпро»), здійснене через три роки. А виконання цієї драми народними артистками Нілою Крюковою та Галиною Менкуш у 1981 році перетворилося на відкритий бунт, коли глядачі, попри нагляд КГБ, півгодини не відпускали артистів зі сцени. У 1987 році «Маруся Чурай» і збірка «Неповторність» Ліни Костенко були удостоєні Шевченківської премії.

З початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко зростає незмірно. Її «Вибране» 1989 року одразу стає раритетом, її цитують, про неї пишуть книги. Багато хто з її колег-шістдесятників, скориставшись моментом, прикрасив груди депутатським значком. Вона ж у той час демонстративно грюкнула дверима СПУ і знову пішла «в духовну еміграцію». Свої вчинки вона пояснила двома поетичними рядками: «І знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм – я в ньому не існую».

Її стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний «період застою»: її намагалися не помічати, потім спробували «приручити». Але коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася іти на церемонію нагородження. «Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна», - відповіла вона на запрошення. Пізніше вона так само відмовиться від звання Героя України.

Своє «затворництво» Ліна Костенко порушила тільки у вересні 2004 року, коли погодилася стати довіреною особою Віктора Ющенка. Але і після виборів вона не проміняла свій робочий стіл на велику політику. Вона і надалі рідко з’являлася на різних зібраннях, не відповідала на телефонні дзвінки, а на всі закиди відповідала словами Івана Козловського: «У мене в квартирі є телефон, але ж жити якось треба?».

Інтерв’ю на Зоні

«Хочете взяти інтерв’ю в Ліни Василівни? Поїдьте з нею в Зону», - радив свого часу журналістам етнограф Олексій Доля. Починаючи з 1991 року Ліна Костенко регулярно брала участь в різноманітних експедиціях, які, за її словами, «знімали посмертну маску» з тієї землі. І тут, в Зоні, де життя зупинилося, де люди живуть не за надуманим сценарієм, а так, як жили сто і двісті років тому їхні діди-прадіди, вона відпочивала душею. В кожному селі, де проходила експедиція, у неї були знайомі, яким вона обов’язково передавала гостинці, коли сама не мала змоги поїхати. Це був її світ – світ без масок і мішури, світ справжніх людей і справжніх почуттів. Майже, як на війні, яка на початку означила долю Ліни Костенко.

«Ви запитаєте, - як можна любити Зону?» А як можна її не любити? Хіба матір любиш менше від того, що вона вже померла? Навпаки, більше, глибше, покаянно, бо це любов, помножена на біль непоправної втрати», - писала Ліна Костенко в спогаді про одного із членів експедиції фотохудожника Михайла Загребу. Про це вона намагалася сказати і в своїх публічних виступах на початку 2000-х, які одразу ставали резонансними, і в нечастих спілкуваннях із журналістами. А коли її запросили на програму «Розслабтеся, ви в ефірі», вона в свою чергу запросила знімальну групу... в Овруцький район і більшу частину програми розповідала про Зону.

Вона їздила в Зону, доки мала сили. Останні ж роки вона практично не полишає стін своє квартири, пускаючи у свій світ лише найближчих. Але це теж – її воля і її право.

Маловідомі факти з біографії Ліни Костенко:

- Першу книжку Ліни Костенко «благословив» відомий поет, дисидент, засновник УГГ Микола Руденко. Як він згадував у своїй книзі «Найбільше диво – життя», зустрілися вони в Москві на одній вечірці, де Ліна читала свої російськомовні вірші. Руденкові вони не дуже сподобалися і він запитав, чи немає українською. За кілька днів він отримав рукопис і одразу ж загорівся видати збірку. Так побачило світ «Проміння землі».

- На початку 60-х Ліна Костенко пробувала себе як кіносценарист. Правда, фільм за її сценарієм «Дорогою вітрів» про будівництво дороги в Карпатах було знято з плану, а стрічка у співавторстві з Аркадієм Добровольським «Перевірте свої годинники» про поетів, що загинули на війні, була настільки «доопрацьована» (навіть назву змінили на «Хто повернеться – долюбить»), що Ліна Костенко зняла своє авторство. Єдиний позитивний момент – саме там Ліна Костенко познайомилася з директором кіностудії Довженка Василем Цвіркуном, який на довгі роки став їй надійною опорою в житті. Їхній син Василь став комп’ютерником і нині працює за контрактом за кордоном.

- Крім «Марусі Чурай» театральною подією стала й інсценізація «Думи про братів неазовських» Сергія Проскурні. Прем’єра вистави відбулася 22 січня 1990 року в трапезній Михайлівського золотоверхого. У виставі були задіяні Микола Шкарабан, Олег Зам’ятін і Василь Вовкун, на бандурі грав Микола Будник. Вистава проіснувала кілька років, об’їздила Польщу, Німеччину, Італію. А в 2000 році уже сам Василь Вовкун поставив моновиставу за творами Ліни Костенко «Моя любове, я перед тобою».

- У грудні 2010 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» побачив світ прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».  Роман практично одразу ж став українським бестселером. Перший наклад становив 10 тисяч і вже за півмісяця був розкуплений, що встановило своєрідний рекорд для українських видань.

- Крім «Марусі Чурай» театральною подією стала й інсценізація «Думи про братів неазовських» Сергія Проскурні. Прем’єра вистави відбулася 22 січня 1990 року в трапезній Михайлівського золотоверхого. У виставі були задіяні Микола Шкарабан, Олег Зам’ятін і Василь Вовкун, на бандурі грав Микола Будник. Вистава проіснувала кілька років, об’їздила Польщу, Німеччину, Італію. А в 2000 році уже сам Василь Вовкун поставив моновиставу за творами Ліни Костенко «Моя любове, я перед тобою».

- У грудні 2010 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» побачив світ прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».  Роман практично одразу ж став українським бестселером. Перший наклад становив 10 тисяч і вже за півмісяця був розкуплений, що встановило своєрідний рекорд для українських видань.

26 КВІТНЯ

ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ  ТРАГЕДІЇ

26 квітня 1986 року о 1 год. 23 хв. на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний хімічний вибух, який спричинив руйнування частини реакторного блоку і машинного залу.

Внаслідок вибуху виникла пожежа, яка перекинулася на дах третього енергоблоку. Майже відразу на місце аварії приїхали пожежники. Вогонь гасили до 5-ї ранку. Однак всередині самого четвертого блоку його вдалося ліквідувати лише 10 травня, коли більша частина графіту згоріла.

Після вибуху і пожежі утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не тільки території сучасної України, Білорусі та Росії, а й території багатьох європейських країн – Швеції, Австрії, Норвегії, Німеччини, Фінляндії, Греції, Румунії, Словенії, Литви, Латвії. За Міжнародною шкалою ядерних подій (INES) цю аварію класифікували за найвищим – сьомим рівнем небезпеки.
Визначити масштаби катастрофи та її впливу на здоров'я людей важко досі - тільки від раку, що розвинувся в результаті отриманої дози радіації, померли сотні тисяч людей. Прип'ять і навколишні села ще кілька століть будуть небезпечними для проживання.

Населення Прип'яті, яке в 1986 році становило 45 тис. осіб, повністю евакуювали протягом перших трьох днів після вибуху. Спершу керівництво УРСР та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень зі Швеції, де на АЕС «Форсмарк» знайшли радіоактивні частинки, які приніс вітер зі сходу, та оцінки масштабів зараження, розпочалася евакуація населення із зони ураження.

Радіоактивного ураження зазнали близько 600 000 осіб, насамперед, ліквідатори катастрофи. Навколо ЧАЕС створена 30-кілометрова зона відчуження. Понад 2,5 мільйонів мешканців України страждають від захворювань, спричинених опроміненням, і близько 80 тисяч із них отримують допомогу. За даними міжнародних організацій, в результаті аварії померли 60 тисяч ліквідаторів, а 165 тисяч стали інвалідами, у Європі зафіксовано 10 тисяч випадків вроджених патологій у новонароджених та 10 тисяч випадків раку щитоподібної залози.

У результаті цієї катастрофи з сільськогосподарського користування було виведено понад 5 млн га земель. 

Для запобігання поширенню радіації наприкінці 1986 року зруйнований реактор накрили спеціальним «саркофагом». За оцінками фахівців, під ним залишилося близько 95% палива, яке було в реакторі на момент аварії, а також значна кількість радіоактивних речовин, які складаються із залишків зруйнованого реактора. З міркувань безпеки 15 грудня 2000 року роботу Чорнобильської АЕС було припинено. У той же час об’єкт «Укриття», зведений 1986 року, поступово руйнувався.

Україна звернулася до міжнародного співтовариства щодо проведення конкурсу проектів для перетворення об'єкта «Укриття». У 2004 році був проведений тендер на проектування і будівництво нового конфайнмента. Його будівництво почалося у 2012 році, а завершили у листопаді 2016 року

Установка укриття дозволила перейти до робіт з демонтажу конструкцій, вилучення і подальшої утилізації паливовмісних і радіоактивних матеріалів.
За задумом проектувальників, нова споруда зможе вирішити проблему, як мінімум, на 100 років, хоча ліквідувати станцію планують у 2065 році. 

8 травня

День пам'яті і примирення

У п'ятницю, 8 травня, в Україні відзначають День пам’яті та примирення, присвячений пам’яті жертв Другої світової війни.

День пам'яті та примирення встановлено на честь подій 8 травня 1945 року. Тоді Антигітлерівська коаліція офіційно прийняла "Акт про беззастережну капітуляцію" Збройних сил нацистської Німеччини. Акт був підписаний ще 7 травня в Реймсі (Франція), однак ратифікований наступного дня в Берліні. З цієї нагоди 8 травня 1945 року в багатьох містах Європи та США були проведені багатолюдні святкування. День пам'яті був проголошений резолюцією Генеральною Асамблеєю ООН 22 листопада 2004 року, приуроченою до 60-ї річниці закінчення Другої світової війни.

 В Україні відзначають День пам'яті і примирення в річницю капітуляції нацистської Німеччини - 8 травня. День пам'яті та примирення встановлений Указом президента України Петра Порошенка від 24 березня 2015 року, а також Законом України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років", який набрав чинності 21 травня 2015 року.

В Україні символом Дня пам'яті з 2014 року вважається червоний мак і гасло "1939-1945. Ніколи знову". Червоний мак, який символізує кривавий слід від кулі, вважається міжнародним символом пам'яті жертв усіх військових і цивільних збройних конфліктів.

9 травня

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

День перемо́ги над наци́змом у Дру́гій світові́й війні́ або День перемо́ги — державне свято в Україні, яке офіційно відзначають 9 травня, починаючи з 2016-го року, вихідний день. Прийшло на зміну радянському святу День Перемоги, яке святкували в СРСР, а потім в Україні до 2015 року включно.

«День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні» встановлено як державне свято відповідно до ухваленого 9 квітня 2015 року Верховною Радою України закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 — 1945 років» в рамках пакету законів про декомунізацію.